І С Т О Р І Я    К А П У Ц И Н І В

на Україні

Капуцини і польські королі

Історія ордену в Україні від початку була тісно пов'язана з Річчю Посполитою, до складу якої у той час входила Україна. Те, що капуцини оселились в Речі Посполитій, є заслугою польських королів, які зустрівшись в Італії і Західній Європі з капуцинами, за будь-яку ціну намагались спровадити їх до своєї країни. Перші спроби у цьому напрямку вже робив король Зигмунт III Ваза, але безуспішно, так само безрезультатні були намагання наступного короля Владислава IV. І лише король Ян III Собєскі зміг увінчати успіхом свої старання, таким чином виконуючи свою присягу, яку склав напередодні битви з турками під Хотином та перед переломною в історії Європи битви під Віднем, що в разі перемоги зробить усе, щоб капуцини замешкали в Речі Посполитій. Прийняттю цього рішення також посприяло особисте знайомство короля з блаженним Марко д'Авіано, капуцином, тодішнім папським легатом.

Початково капуцини замешкали у палаці короля і були придворними капеланами королівської родини. Ян III Собєскі також добився від Апостольського Престолу дозволу, щоб капуцини могли оселитись в Речі Посполитій на постійне проживання. Спершу дозвіл стосувався лише двох міст – Варшави і Кракова.

Перший монастир було побудовано у Варшаві на вулиці Медовій, на площі, подарованій королем. 16 липня 1683 року сам Ян III Собєскі урочисто поклав наріжний камінь під храм і монастир. У 1694 році капуцини вже на постійно оселились в новопобудованому монастирі. На початку польським комісаріатом капуцинів опікувались італійці – капуцини з болонської провінції, а від 1692 року – капуцини з тосканської провінції.

Перший монастир на українських землях

У 1692 році капуцини прибули до Кракова з наміром там оселитися. У 1699 році в Кракові для капуцинів був побудований вже другий монастир у Речі Посполитій. Наступним монастирем, де оселилися капуцини, став монастир у Львові . Пропозиція ця вийшла від княгині Єлизавети Сєнявської, з роду Любомирських, дружини Адама Миколая, великого коронного гетьмана і бєльського воєводи. Капуцини прихильно прийняли цю пропозицію й у 1709 році прибули до Львова на постійне місце проживання. У 1715 році було офіційно оголошено про заснування спільноти, яка оселилась у новому монастирі у Львові.

У монастирі капуцинів у Львові розміщувався новіціат (1723-1733), філософський і теологічні факультети (від 1739 року), які мали високий рівень освіти.

У львівському монастирі дуже часто затримувались капуцинські місіонери, які їхали на місії до східних країн.

Під час розділу Речі Посполитої львівський монастир опинився під владою австрійського кесаря. У 1785 році австрійська влада примусово виселила капуцинів з монастиря. У ньому оселилися конвентуальні францисканці.

Золотий період капуцинів (1738-1772 )

Першими капуцинами у Речі Посполитій були італійці. І хоча від самого початку капуцини оселилися у найважливіших містах держави – Варшаві (1683), Кракові (1692), Львові (1707), Любліні (1721), проте у першій половині XVIII століття присутність капуцинів у Речі Посполитій занадто не збільшувалось. Мало того, з появою місцевих капуцинів виникли досить значні конфлікти з італійцями. Це спонукало керівництво Ордену до передання польського комісаріату під опіку чесько-моравської провінції. Формально це відбулося 20 травня 1738 року. З того часу почався золотий період капуцинів у Речі Посполитій.

Чеські капуцини почали не тільки приймати нові фундації, але і самі шукали можливостей появи нових монастирів у всіх куточках країни. В роках 1739-1754 прийнято 14 нових капуцинських монастирів. Також зросла численність монахів – від 62 у 1739 році до 208 у 1753 році.

Завдяки чеським капуцинам польський комісаріат у 1754 році був піднятий до рангу провінції – самостійної адміністративної одиниці в Ордені. Польська провінція Капуцинів носила назву святих Войцеха і Станіслава.

Провінція до 1772 року зросла ще у кількості монастирів (до 25) і монахів (375). У цьому золотому періоді капуцинів у Речі Посполитій виникло багато монастирів на її східних землях, які сьогодні входять до складу України. Практично всі старі капуцинські монастирі у сьогоднішній західній і центральній Україні походять з того часу.

Розподіл польської провінції

Кінець XVIII століття став трагічним для Речі Посполитої і для польської провінції капуцинів. Три імперії – Росія, Австрія і Прусія тричі (у 1772, 1793, 1795) розділили між собою територію Речі Посполитої, і таким чином вона зникла з мап світу. З того часу капуцини польської провінції стали проживати у різних країнах. На сьогоднішніх українських землях капуцини з колишньої Речі Посполитої опинилися у двох імперіях – одні в Австрійській (Галичина), а інші в Російській (центральна Україна і Волинь).

Капуцини у східній Галичині

У австрійській імперії капуцини, які проживали у західній і східній Галичині, утворили галицьку провінцію. До неї входили 8 монастирів: у Львові, Сендзішові Малопольському, Олесько, Розвадові, Куткорі, Кросні, Маріамполі (Маринополі) та Блізному. На території сьогоднішньої України розташовувались монастирі у Львові, Олесько (біля Золочева), Куткорі (біля Львова), Маріамполі (Маринополі, біля Івано-Франківська).

Імператор Йосиф II своїм декретом спричинився до закриття капуцинських монастирів на сьогоднішніх українських землях – у Маріамполі у 1783, в Олесько і Львові у 1785. Щоправда вдалося у 1788 році повернути монастир в Олесько, проте галицька провінція внаслідок державного переслідування була значно ослаблена.

У 1864 році до галицької провінції приєднався монастир у Кракові. Саме з краківськими капуцинами прийде відновлення капуцинської присутності у Галичині. Після опублікування нових конституцій у 1908 році галицька провінція була понижена до рангу комісаріату, а в 1921 році вона була перейменована на краківський комісаріат.

Треба нагадати, що на початку XX століття у центрально-східній Європі пройшли революційні зміни. Після першої світової війни у 1918 році знову на мапі світу з'явилась польська держава, яка тепер звалась Річ Посполита ІІ, до її складу аж до 1939 року входили території сьогоднішньої Західної України (у тому числі Волині). Російська імперія після революції 1917 року припинила своє існування, на її місці був утворений Радянський Союз. У центральних і східних землях постала Радянська Україна.

У першій половині XX століття на східній Галичині повстали нові монастирі: в 1904 році у Львові-Замарстинові, у 1934 році – в Дрогобичі.

30 травня 1939 року краківський комісаріат буде піднесений до рангу провінції, яка отримає назву святого Йосифа. У цьому ж році краківським капуцинам повернено монастир в Острозі на Волині, який колись належав до Руської провінції.

У 1939 році Західна Україна була приєднана Радянським Союзом до Радянської України. Після закінчення війни до Польщі вже не належала східна Галичина, тому капуцини внаслідок атеїстичного режиму Радянської України були вимушені залишити всі монастирі в Західній Україні: в Олесько, Куткорі, Острозі, Львові-Замарстинові, Дрогобичі.

Руська провінція капуцинів (1795-1888)

Не менш трагічною є історія капуцинів, які опинилися під владою Російської імперії.

Після третього (1795) розподілу Речі Посполитої у 1796 році одинадцять монастирів, які містилися на території сучасної України, утворили незалежну капуцинську провінцію, яка називалася руською (від слова - Русь) під покровительством святих Войцеха і Станіслава. До неї входили такі монастирі: у Брусилові (біля Києва), Вінниці (на Поділлі), Володимир-Волинському (на Волині), Дунаївцях (сьогоднішня Хмельницька обл.), Збрижі (біля Камянця-Подільського), Куні (біля Вінниці), Любешові (під білоруським кордоном), Острозі (на Волині), Старокостянтинові (сьогоднішня Хмельницка обл.), Устилузі (на Волині).

На початку провінція тішилася досить значним розвитком. На момент утворення провінція нараховувала 99 монахів. Капуцини отримали від царя Павла I привілеї, завдяки яким вони могли провадити оживлену і плідну діяльність. У цей час були завершено будівництво нових монастирів у Дунаївцях, Ходоркові, Збрижі.

Два великі повстання польського народу проти російського панування (у листопаді 1830-1831 і у січні 1863), які мали за мету відродження Речі Посполитої, поклали край перебуванню капуцинів на території центральної України і Волині. З приводу специфіки свого покликання францисканці завжди перебували близько простих людей, тому царська влада вбачала в них небезпеку впливу на народ і почала ліквідацію капуцинських монастирів. Після першого повстання у 1932 році було зліквідовано монастирі у Дунаївцях, Куні, Острозі, Устилугові, Володимирі-Волинському, Любешові, Збрижі.

Між першим і другим повстанням існували лише чотири монастирі (Вінниця, Старокостянтинів, Брусилів, Ходорків), що значно обмежило діяльність капуцинів. Після другого січневого повстання (1863) було ліквідовано і ці монастирі. Найдовше протримався монастир у Вінниці, який був ліквідований у 1888 році. Таким чином Руська капуцинська провінція припинила своє існування. Окремі руські капуцини певний час працювали при деяких парафіях в Україні, але більшість з них перебрались до інших польських монастирів, де мали змогу провадити чернече життя.

Україна без капуцинів

Після ліквідації Руської провінції у 1888 році на території сучасної України капуцини офіційно перебували лише в її західних регіонах – на Галичині, де панувала Австрія. Як вже згадувалось вище, капуцинська присутність у східній Галичині триватиме до кінця другої світової війни. Після ліквідації останніх галицьких і острожського монастирів капуцини покидають територію сучасної України. У Радянській Україні залишаться лише двоє капуцинів – Серафін Кашуба і Хілари Вільк , яким радянська влада на деякий час дозволить працювати серед польської людності. Серафін Кашуба до 1959 року буде настоятелем у м. Рівне і апостолом усієї Волині, а згодом і всього Радянського Союзу, а Хілари Вільк – до 1958 року настоятелем храму у Барі, Вінницької області. Деяких капуцинів з Краківської провінції: Ремігія Кранца і Альбіна Яноху – радянська влада зішле у Сибір, після відбуття певного часу в засланні вони повернуться до Польщі. Сибіру не омине також і отець Хілари Вільк.

Практично з 1960 по 1988 рік Україна буде позбавлена капуцинів. До неї заглядатиме лише підпільний апостол Радянського Союзу Серафін Кашуба, який до кінця свого життя залишався на радянських землях. Його смерть у Львові у 1977 році започаткує 11 років „капуцинської тиші” в Україні, після якої почнеться нове відродження капуцинської присутності на цій землі.

далі дивись: Серафін Кашуба Хілари Вільк