Папа Римський Бенедикт XVI заохотив учасників загальної аудієнції у Ватикані, що відбулася в середу 27 січня 2010 року, прийняти життя в бідності та поміркованості. Свою катехезу Папа присвятив постаті св.Франциска Ассізького, якого назвав «гігантом віри».
Дорогі брати і сестри!
У попередній катехезі я вже показував роль, яку, волею Божого Провидіння, два Ордени: Менших Братів (заснований св. Франциском Ассізьким) та Орден Братів Проповідників (заснований св. Домініком Гусманом) відіграли свого часу у відновлені Церкви. Сьогодні я хотів би представити вам постать Франциска – справжнього «гіганта» святості, який не перестає захоплювати багатьох людей будь-якого віку й будь-якої релігії.
«У світ прийшло сонце» – такими словами у «Божественній комедії» (Рай, Пісня XI) великий італійський поет Данте Аліґ’єрі каже про народження Франциска, яке сталося в Ассізі наприкінці 1181 або на початку 1182 року. Святий походив із заможної родини – його батько продавав тканини. Франциск безтурботно пережив період становлення й молодість, дотримуючись лицарських ідеалів тих часів. На двадцятому році життя він взяв участь у військовій кампанії й потрапив у полон. Там він захворів і згодом був звільнений. Після повернення до Ассізі в ньому розпочався повільний процес духовного навернення, що поступово призвело до відкинення світського життя, яким він жив до того часу. Саме тоді мали місце відомі епізоди – зустріч з прокаженим, якого Франциск, зійшовши з коня, поцілував на знак миру, й заклик Розіп’ятого в церковці св. Даміана. Тричі Христос на хресті оживав і казав йому: «Франциску, йди й відбудуй Мою Церкву, яка, як бачиш, повністю зруйнована».
Цей простий факт – слова Господа, почуті в церкві св. Даміана – приховують у собі глибокий символізм. Св. Франциск насамперед є покликаний до відбудування цієї церковці, однак раїни цієї будівлі є символом складної ситуації самої Церкви того часу – коли поверхова віра не формує й не перемінює життя, духовенство не надто горливе, любов застигає, внутрішнє знищення Церкви тягне за собою також і розвалення єдності, а водночас народжуются єретичні рухи. Такий стан речей викликає занепокоєння. Проте в центрі цієї Церкви, що руйнується, є Розіп’ятий, Який промовляє, закликає до відновлення, запрошує Франциска – з його радикальністю у вірі та його ентузіазмом любові до Христа – до фізичної праці з метою конкретної відбудови церковці св. Даміана, що є символом більш глибокого покликання до віднови самої Церкви Христової. Ця подія, що, найвірогідніше, мала місце в 1205 році, наводить на думку про іншу подібну подію, що сталася 1207 року – сну Папи Інокентія III. Йому снилося, що базиліка Св. Йоана на Латерані, мати всіх церков, завалюється, а малий і непоказний чернець підтримує її спиною, щоб вона не впала. З одного боку, варто звернути увагу на те, що тут не Папа приходить із допомогою, щоб церква не завалилася, а малий і непомітний чернець, якого Папа розпізнав у Франциску, коли той відвідав понтифіка. Інокентій III був могутнім Папою високої теологічної культури з великим політичним впливом, однак не він відновлює Церкву, а малий і непоказний чернець – ним є св. Франциск, покликаний Богом. Однак, з іншого боку, варто зауважити, що св. Франциск не відновлює Церкву без Папи або всупереч йому, але виключно в єдності з ним. Обидві ці реалії йдуть у парі: Наступник Апостола Петра, Єпископи, Церква, побудована на Апостольському преємстві [передачі священицьких свячень], і нова харизма, яку Святий Дух створює в той момент, щоб відновити Церкву. Завдяки спільним діям зростає справжнє відновлення.
Повернімося до життя св. Франциска. Оскільки його батько, Бернардоне, закидав йому занадто велику щедрість по відношенню до бідних, Франциск, у присутності єпископа Ассізі символічним жестом скинув із себе одяг, демонструючи в такий спосіб свій намір відректися від батьківської спадщини – подібно до того, як у мить створення Франциск не має нічого, лише життя, яке отримав від Бога, в руки Якого це життя й віддає. Пізніше Франциск жив як пустельник – до того часу, як у 1208 році сталася інша важлива подія на шляху його навернення: слухаючи уривок з Євангелія від Матея, в якому Ісус промовляє до апостолів, яких відправляє з місією, Франциск почув покликання до життя в бідності з присвяченням себе справі проповіді. До Франциска приєдналися інші товариші, й у 1209 році він вирушив до Рима, щоб пред'явити Папі Інокентію III свій задум нової форми християнського життя. Цей великий Папа по-батьківськи прийняв Франциска – просвітлений Господом. Він відчув божественне походження руху, створенного Франциском. Ассізький бідачина зрозумів, що всі харизми, отримані від Святого Духа, необхідно віддати для служіння Тілу Христовому, яким є Церква; саме тому він діє у цілковитій єдності з церковною владою. В житті святих немає суперечності поміж харизмою пророцтва й харизмою церковної влади, а якщо якась напруга й виступає, вони вміють терпляче очікувати на час Святого Духа.
Деякі історики XIX і навіть минулого сторіччя намагалися «реконструювати» з постаті «Франциска традиції» так званого «історичного Франциска» – подібно до того, як з постаті «євангельського Ісуса» пробують створити так званого «історичного Ісуса». Такий «історичний Франциск» має вигляд не людини Церкви, а людини, безпосередньо й виключно пов’язаної з Христом, людини, що хотів відновити Божий народ без канонічних форм і без церковної ієрархії. Правдою є те, що св. Франциск дійсно перебував у найглибшому, безпосередньому зв’язку з Ісусом і з Божим Словом, за яким хотів іти без зайвих пояснень (sine glossa) – таким, яким воно є в усьому своєму радикалізмі й істині. Правдою також є й те, що на початку Франциск не мав наміру створювати Орден із необхідними канонічним формами, але він лише хотів через Боже Слово й присутність Господа відновити Божий народ, знову зібрати його на слуханні Божого слова й словесному послуху Христові. Більше того, він знав, що Христос ніколи не є «моїм» – Він завжди «наш»; що «я» не можу «мати» Христа й відбудовувати своє «я» всупереч Церкві, її волі та її вченню. Лише в єдності з Церквою, побудованій на апостольському преємстві, відновлюється послух Божому Слову.
Правдою також є те, що у Франциска не було наміру створювати новий Орден – він лише хотів відновити Божий народ для Господа, що гряде. Однак у стражданні й болі він зрозумів, що все повинно мати свій порядок [в італійській мові маємо гру слів: “ordine” – це й «Орден», і «порядок»], оскільки для надання форми цій віднові потрібне церковне право. І, воістину, саме так він повністю, усім серцем, вписався в спільноту Церкви, з Папою та єпископами. Франциск завжди знав, що центром життя Церкви є Євхаристія, де стають присутніми Тіло Христове та Його Кров. Завдяки священству Євхаристія я Церквою. Там, де священство й Христос, і єдність Церкви йдуть у парі – лише там також живе й Боже Слово. Справжнім історичним Франциском є Франциск Церкви, і саме в такий спосіб він також промовляє до невіруючих і до віруючих інших віросповідань та релігій.
Франциск і його брати, яких ставало все більше, оселилися в Порціункулі – тобто при церкві Божої Матері Цариці Ангелів (Божої Матері Ангельської), святому місці для францисканської духовності в самій своїй суті. Клара, молода ассізька дівчина з благородної, дворянської родини, також вступила до «школи Франциска». Так виник Другий Францисканський Орден – Орден Кларисок – інший досвід, що мав принести чудові плоди святості в Церкві.
Наступник Інокентія III, Папа Гонорій III, своєю буллою (тобто спеціальним письмом) “Cum dilecti” (1218 р.) також підтримав винятковий розвиток перших братів менших, що мандрували, відкриваючи свої місії в різних країнах Європи і навіть у Марокко. В 1219 році Франциск отримав згоду на те, щоб вирушити до Єгипту й розмовляти з мусульманським султаном Мелек-ель-Камелем, проповідуючи Христове Євангеліє. Я хочу підкреслити цей епізод з життя св. Франциска, який залишається дуже актуальним: у часи тривалого конфлікту поміж християнством та ісламом Франциск, свідомо озброєний лише власною вірою й особистою скромністю, успішно пройшов дорогу діалогу. У хроніках сказано про люб’язний і сердечний прийом, даний Францискові мусульманським султаном. Це – зразок, з якого ми й сьогодні маємо брати приклад у стосунках поміж християнами й мусульманами: розвивати діалог в істині, взаємоповазі й розумінні (пор. “Nostra Aetate”, 3). Можливо, що в 1220 році Франциск відвідав Святу Землю, посіявши цим зерно, що мало принести рясні плоди – адже його духовні сини в Краю, де жив Ісус Христос, створили упривілейоване середовище своєї місії. Я з вдячністю думаю сьогодні про великі заслуги Францисканської Кустодії в Святій Землі.
Повернувшись до Італії, Франциск передав управління Орденом своєму вікарієві, брату П’єтро Каттані – в той час, коли Папа довірив кардиналові Уголіно (майбутньому Папі Григорію IX), опіку над Орденом, що налічував усе більше членів. Зі свого боку Засновник Ордену, повністю присвятивши себе проповіді Божого Слова, яке проголошував з великим успіхом, склав Устав, який пізніше був підтверджений Папою.
В 1224 році в пустині Верна Франциск бачить Розіп’ятого в образі Серафима й під час зустрічі з ним отримує стигмати. Таким чином він стає одним цілим із Розіп’ятим Христом – адже Франциск отримує дар, який показує його глибоке ототожнення з Господом.
Смерть Франциска – його transitus (перехід) – настала ввечері 3 жовтня 1226 року в Порціункулі. Благословивши своїх духовних синів, Франциск помер, розпростертий на голій землі. Через два роки Папа Григорій IX зарахував його до лику святих. Невдовзі в Ассізі була збудована велика базиліка на честь святого Франциска, яка до сьогодні є метою незліченної кількості прочан, які можуть вшанувати мощі Святого й оглянути фрески Джотто – живописця, який чудово показав життя Франциска.
Кажуть, що Франциск являє собою “alter Christus” [другого Христа] – він і справді був живою іконою Христа. Його також називали «братом Ісуса». Це по суті й був ідеал Франциска – бути як Христос, споглядати євангельського Христа, міцно любити Його, наслідувати Його чесноти. Особливу фундаментальну вартість Франциск хотів надати вбогості – внутрішній і зовнішній, навчаючи їй також і своїх духовних синів. Перше блаженство з Нагорної проповіді – «Блаженні вбогі духом, їхнє бо Царство Небесне» (Мт 5,3) – знайшло яскраве втілення в житті та в словах святого Франциска. Воістину, дорогі друзі, святі – це найкращі тлумачі Біблії: саме вони, втілюючи в своєму житті Боже Слово, роблять його більш близьким, ніж будь-коли – так, що воно справді промовляє до нас. Свідоцтво Франциска, який полюбив бідність, щоб іти за Христом з повною віддачею й цілковитою свободою, й надалі залишає для нас заклик турбуватися про внутрішнє вбозтво, щоб, зростаючи в довірі Богові, також поєднувати поміркований стиль життя з утриманням на віддалі від матеріальних благ.
У Франциску любов до Христа особливо виявляється в поклонінні (адорації) Святих Христових Таїн – Євхаристії. У «Францисканських джерелах» можна прочитати зворушливі висловлювання, наприклад: «Нехай все людство лякається, хай тремтить увесь світ і небо хайне знаходить собі місця від радості, коли на вівтарі, в руках священика, є Христос, Син БогаЖивого. О, предивна благодать! О, смиренна велич Божа, бо Господь всесвіту, Бог і Син Божийтак Себе принизив, приховавши Себе для нашого спасіння під скромним виглядом хліба» (Франциск Ассізький, Твори).
З нагоди Року Священства, який ми зараз переживаємо, я б хотів також пригадати слова, якими Франциск заохочував священиків: «Якщо вони схочуть відправляти Месу, будучи чистими, нехай відправляють у чистоті, з пошаною, істинну Жертву Пресвятих Тіла й Крові Господа нашого Ісуса Христа» (Франциск Ассізький, Твори). Франциск завжди віддавав велику шану священникам і заповідав, щоб до них завжди ставилися з пошаною – навіть тоді, коли вони особисто не були цього гідні. Основою такої глибокої шани був той факт, що священники отримали дар відправлення Євхаристії. Дорогі брати в священстві, не забуваймо ніколи цього повчання: святість Євхаристії вимагає від нас бути чистими, жити в єдності з Таємницею, яку ми звершуємо.
З любові до Христа народжується любов до людей, так само як і до всіх Божих створінь. Ось інша характерна риса духовності Франциска: відчуття братнього зв’язку з усім та любов до створіння, що надихнуло його до відомої «Сонячної пісні» або «Похвали творіння». Це дуже актуальний заклик. Як я вже пригадував в останній енцикліці “Caritas in veritate”, врівноважений лише такий Розвиток, який шанує творіння й не шкодить середовищу (пор. пп. 48-52), а в Посланні на цьогорічний Світовий день миру я підкреслив, що побудова міцного миру пов’язана також із пошаною до створіння. Франциск нагадує нам, що в створінні нам відкривається мудрість та любов Творця. Бог замислив природу як мову, якою Він промовляє до нас, в якій реальність стає прозорою й ми можемо розмовляти про Бога й з Богом.
Дорогі друзі, Франциск був великим святим і радісною людиною. Його простота, його смирення, його віра, його любов до Христа, його доброта до кожного чоловіка й до кожної жінки робили його радісним у будь-якій ситуації. Адже поміж святістю й радістю існує глибокий і нерозривний зв’язок. Один французький письменник сказав, що на світі є лиш один смуток – той, що ми не є святими, що значить – ми не є близько до Бога. Споглядаючи свідоцтво життя св. Франциска, ми розуміємо, що саме є таємницею справжнього щастя – ставати святими, близькими до Бога!
Нехай Діва Марія, яку так ніжно любив Франциск, випросить для нас цей дар. Довірмося Їй словами Ассізького Бідаря: «Свята Маріє, Діво, серед жінок на світі не народилася подібна до Тебе, Дочко й Служнице найвищого Царя, Отця небесного, Мати Пресвятого Господа нашого Ісуса Христа, Обручнице Святого Духа: молись за нас (...) до Свого Пресвятого, улюбленого Сина, Господа й Учителя» (Франциск Ассізький, Твори).
