ПОКЛИКАННЯ
Брати капуцини
Брати капуцини прагнуть бути людьми Бога, людьми молитви, людьми, які шукають усіх і ведуть діалог з усіма, людьми єдності та солідарності зі слабкими та вбогими.
Ми намагаємось називатись і бути насправді “братами люду ”, йти по життю разом з іншими. Наш монастир – це весь світ. Там, де хтось чекає, страждає, бореться, також хочемо бути і ми з нашою спільнотою, співучастю, солідарністю.
Святий Франциск не доручав своїм братам “особливого завдання”, - він наказав жити Євангелієм завжди і всюди . На цьому будується наша свобода. Згідно з Євангелієм нас судитимуть по заповіді любові: ”Я був голодний, я був спраглий, був у в'язниці… і ви дали мені їсти, пити, ви відвідали мене тощо.”
http://quovadis.net.ua
"Quo vadis?" Це - францисканське душпастирсво скероване на створення різних ініціатив та середовища для молоді, в якому вона зможе зростати й розвиватись, відкриваючи любов Бога, дар іншої людини та таємницю свого покликання .
Моє покликання
Пропонуємо до вашої уваги, любі друзі, розповідь хлопця, який став Капуцином, його власний досвід і шлях. Розповісти вам, як народилось у мене бажання піти за Господом… не так легко. Воно потихесеньку, майже непомітно увійшло в моє життя. Він вибрав мене і покликав. Це саме Той, хто сказав мені: ”Ходи та йди слідом за Мною.” Однієї миті я відчув дивовижне та прекрасне прагнення, яке зародилося у святого Франциска, - сказати Богові з радістю: ”Так, Господи, я охоче це зроблю. Це саме те, що я прагну чинити з усіх моїх сил.”
Коли ми думаємо або говоримо про чернече життя, перед нашими очима виникає образ “дивних суб'єктів”, “людей не з цього світу”, людей “зовсім інших” або “недосяжних”. Їхнє життя занадто важке – мало хто обирає його.
Але, можливо, ви маєте бажання придивитися ближче до братів-монахів? До того, що вони роблять, як і де живуть? Я хочу спробувати розповісти вам мою історію, взяти вас за руку і ввести в нашу спільноту. Розповім вам про звичайне життя, яким живуть і яке ділять між собою багато інших братів, котрі, як і я, ризикнули заради Бога.
Я був звичайним хлопцем: школа, друзі, спорт, музика, перше християнське виховання в парафії. В моєму житті не було нічого надзвичайного.
Бог явився мені дуже поступово й у звичайний спосіб . Як? Через зустріч і розмову з одним братом. Через читання Євангелія. Через активну участь у житті парафії. Тоді, коли я робив щось для інших. Я швидко зрозумів, що для розвитку мого християнського життя я не можу залишатись у “другій лізі” або бути глядачем, що сидить на трибуні. Я брав участь у деяких шкільних таборах і зустрічах молодих людей мого віку, які проводили брати й чудові священики. Була така мить, коли я відчув “щось”, що зароджувалось у мені (це такий вид симпатії та любові до одного зі способів життя, дарованих у “повноті часів”), я охоче погодився на шлях поглиблення і кращого усвідомлення своєї віри.
Часте перебування в спільноті дуже допомагало мені дозрівати і постійно доростати до ідеалу життя, завдань, безкорисливості, притаманних братам.
Однак мої власні батьки, знайомі давали мені “корисні поради”, вказували на інші пропозиції, такі, які, ймовірно, пропонують і вам. Наприклад: “Ти мусиш вчитись, щоб мати важливу й престижну працю”, “Ти мусиш зайняти високе положення в суспільстві та заснувати родину, як це роблять інші” тощо. Одним словом, звичайні речі. Проте я усвідомив, що не можу зростати, думаючи лише про себе, реалізуючи свої егоїстичні плани.
Коли я перебував у тиші, мені здавалось, що сам Ісус каже мені ці відомі всім слова: “Хто хоче спасти свою душу, той її погубить, а хто погубить свою душу мене ради та Євангелія, той її спасе” (Мк 8,35). Я бажав “втратити” моє життя… Віддати своє життя Богові і братам. Це мало бути чудово!
Дорогою покликання
Першим етапом моєї дороги покликання був “ Постулят ”. Це ніби перша сходинка перевірки себе на дорозі до монашого життя.
Час, прожитий у спільноті постулату, допоміг мені надати моєму життю більш глибокий і більш шляхетний сенс та знайти своє покликання. І все це у великій свободі: ніхто мені не “вправляв мізки”, моїм життям ніхто не “маніпулював” – я прагнув, щоби мною керував Він, лише Він, Господь мого життя. Брати, приймаючи мене, сказали мені вже на початку: “Прийди подивись.”
Визнаю – я мусив боротись з багатьма труднощами, щоб відповісти на своє покликання. І святого Франциска також, якщо пам'ятаєте, називали божевільним.
Від самого початку багато людей намагалось відвести мене від обраного шляху, а деякі навіть висміювали мене або висловлювали мені своє співчуття. Я зрозумів, що треба боротися і страждати заради такого ідеалу. Треба плисти проти течії. Кожне справжнє покликання – це також боротьба .
Одного дня, у більш зрілому віці, після випускних екзаменів, я свідомо і добровільно попросив прийняти мене до новіціату. Це життя подобалось мені і притягувало мене. Я подолав дуже важливий етап: я вже дозволив, говорячи словами пророка Єремії, “очарувати себе Господеві”, тобто прийняв рішення йти слідом за Господом.
Життя у Францисканській спільноті
Наступним етапом мого життя став Новіціат . Це етап, який також можна назвати “від'їздом” до нового чудового світу, наповненого численними перспективами і прагненнями, насиченого любов'ю до Бога і бажанням вчинити щось для братів, передусім для убогих і покинутих.
Що таке новіціат ? Що роблять у новіціаті?
Це дуже особливий час, який можна назвати “заручинами” з ідеалом францискансько-капуцинського життя. Протягом цього року ми поглиблюємо знайомство з життям святого Франциска. Пізнаємо перших братів капуцинів, які з ентузіазмом спромоглися втілити в життя францисканський ідеал, живучи в убогості, в молитві та в служінні бідним. Тут ми намагаємось у спільноті у покорі й радості конкретизувати вимоги Євангелія до сьогодення, маючи таке саме прагнення істинності й любові, як і наші перші капуцини. У новіціаті ми вчимося також жити разом, перебуваючи з іншими, йти пліч-о-пліч, допомагаючи потребуючим.
Для нас, братів, спільнота – це фундаментальна цінність. Спільнота – це місце, де ми відчуваємо себе бажаними і коханими братами, незважаючи на наші важкі характери і недоліки. І саме тому, також і назовні, ми бажаємо бути братами усіх і братами з усіма.
Життя у спільноті в новіціаті приємне і спокійне, але, водночас, не позбавлене серйозності та обов'язків. Тут є час тиші, молитви та роздумів. Людина роздумує над життям і тому відчуває міцне прагнення “бути з Ісусом” і часто повторювати за святим Франциском перед хрестом з Сан-Даміано таку молитву:
“О, Всевишній і Преславний Боже!
Розсій темряву мого серця,
Дай мені справжню віру і міцну надію,
Дай безмежну любов, мудрість і розуміння,
Щоб я виконав Твою святу й істинну волю.
Амінь.”
У новіціаті молитва починає займати один з найважливіших моментів протягом дня.
Франциск перетворився на “людину, яка стала молитвою”, і його біографи так описали його спосіб молитви: “Це не була молитва короткочасна або пуста і претензійна, але глибоко побожна, покірна і довготривала – настільки, наскільки це було можливе.”
Слухання Слова, щоденна участь в Євхаристії, братерське служіння – ось “головні складові” (ті самі, що і в першій християнській спільноті) нашого спільного життя, це розгадка таємниці, звідки брати мають стільки веселості й францисканської радості.
Це не та радість, яка швидко минає , не дешева радість або радість, яка є втечею від життя… Для нас, братів, “справжня радість” – це особа Ісуса Христа, якого ми щоденно приймаємо і кохаємо і в якому зростаємо.
Чернечий одяг та обіти
На початку новіціату нам вручають капуцинську рясу. Це насправді захоплюючий момент. Я усвідомлював, що одягаю “провокаційний” одяг, який зроблений не за модою – він не елегантний, проте насправді улюблений в народі, “затверджений” святими людьми, які його носили. Це промовистий релігійний знак.
Звичайно, ряса – це не все. Набагато важливіше стати братом “зсередини” , у серці: стати людиною, яка присвятила себе Євангелію, прислуговуючи братам, викликаючи шок насамперед конкретними справами і жестами любові. І саме тому під кінець новіціату брати складають три обіти: убогості, чистоти й послуху . Цей етап зветься “тимчасовими обітами”, які згодом, через декілька років перевірки себе в житті й у спільноті, стають “довічними”, тобто даром усього життя.
Обіти – це не тягар, не ланцюги, але конкретний спосіб любити все більше, набагато радикальніше. Чернечими обітами я практично присвятив себе Богу, даруючи Йому все, охоче погоджуючись на те, щоб стати слухняним знаряддям Його плану любові: так само, коли хтось, єднаючи життя в таїнстві подружжя, каже прилюдно своє радісне “так”.
Скінчивши новіціат, я увійшов до спільноти Капуцинів, в якій всі почувають себе братами, даром один для одного.
Наше покликання – це жити Євангелієм у спільноті й покорі за прикладом святого Франциска і його перших братів. Деякі з нас обирають переживання цього способу життя у священстві, до якого і я був покликаний.
Отже, разом з деякими братами я почав курс теології. Навчання поширило мій кругозір і серце, поглиблюючи пізнання “таємниці Бога”, історії Божого спасіння й любові до людей. Це був час занять, навчання і багатьох годин лекцій. Девіз цих років звучав так: “ Приготуйся як слід! " Чи працює хтось за фахом без тривалої попередньої підготовки? Чи бере хтось участь у змаганнях без попереднього тренування?
Під час вивчення теології я готувався стати одного дня священиком. Протягом шести років семінарії я мав також практичні заняття в служінні братам, адже не можна думати про інших, сидячи лише в монастирі серед книжок та в ароматі кадила! По суботах та неділях я йшов до парафій, щоб катехизувати людей, вів молодіжну групу, намагався прикрасити літургію співом. Влітку я брав участь у реколекціях, паломництвах, допомагав убогим та відвідував хворих. Одним словом, я жив, спілкуючись не тільки з книжками, але також і з “живими книжками”, тобто з людьми. Чинячи це, я все більше переконувався, що варто віддати власне життя іншим і що насправді більше радості є в тому, щоб давати, ніж у тому, щоб брати.
Монастир - мій дім
У монастирі вже тоді, коли він став моїм домом, я жив і діяв з повною свободою. Деякі вважають, що монастир – це щось на зразок “казарми”, де настоятель – це головнокомандуючий, який роздає накази своїм братам, наче роботам. Проте, монастир – це мій дім, це моя родина. Святий Франциск бажав, щоб у монастирі передусім панувала любов: “…І де б не опинилися мої брати, нехай ставляться один до одного, як до рідних. І нехай кожний зі сміливістю виявляє власні потреби…”
Ранішня і вечірня молитви займають завжди важливе місце в нашому житті.
Чи бажаєш знати, як більш-менш вигладає розклад дня у монастирі? Кожний спить у кімнаті, яка зветься келією, хоча й невеличкій, але достатньо просторій, щоб влаштуватися й розмістити свої речі. Ранком відбувається один з “головних моментів” дня – молитва “утрені”, на якій ми славимо Господа. Потім є медитація і Євхаристія. Після цього кожен іде виконувати свої завдання: хто до школи, хто до служіння вбогим, хто до домашньої праці і обов'язків, хто до парафії, хто до сповідальниці, хто на проповідь, а хто лишається в себе, щоб учитись і молитися.
Чудовими хвилинами братнього життя є спільні обіди та вечері, на яких брати діляться у веселій формі власним досвідом, як цього вимагав від своїх братів святий Франциск.
Під вечір з'являється втома: стільки людей, яких ти зустрів, стільки радощів і страждань, розділених з братами. У цей час насправді відчувається потреба зупинитися й порозмовляти трішки з Господом: подякувати, попросити пробачення, щоб відновити наше “так” і нашу вірність Ісусові та Церкві.
Саме тому, що
монастир – це родина
, ти не повинен дивуватись, коли побачиш якогось брата з віником в руці або виконуючим якусь домашню працю – кожен з нас зобов'язаний виконувати у спільноті якесь конкретне служіння, щоб зробити наше життя ще більш прекрасним і привабливим.
Це дивовижно – бачити братів, які проявляють особливі здібності: одні займаються вирощуванням квітів, інші малюють, а деякі мають талант співом і грою на гітарі славити Бога.
У монастирі насправді немає часу нудьгувати.
Визначним моментом в житті братів є час, коли хтось із них публічно проголошує рішення назавжди віддати своє життя Христу, складаючи довічні обіти. Для мене ще однією важливою подією було рукоположення в священики. Через довічні обіти і священство ми стаємо повністю готовими до служіння братам, відносячи до себе ці справжні і величні слова Ісуса: “Беріть і їжте, це є Моє Тіло, це Моє життя, це Моя Кров…” Євхаристія стає життям для нас, а проголошення Слова – свідоцтвом і радістю.
Закінчуючи, я хотів би тобі, мій брате, сказати ось ці слова: якщо ти боїшся йти вперед, якщо боїшся впасти, якщо тебе лякає сходження вгору, якщо ти боїшся помилитись, якщо лякають тебе праця і самопожертва, якщо ти жахаєшся нашого життя,… облиш це.
А якщо ця проста розповідь про життя братів щось викликала в тобі: якесь прагнення піти далі, пізнати більше, надати твоєму життю більший сенс… станьмо друзями, станьмо братами.
