І С Т О Р І Я
Ф Р А Н Ц И С К А Н С Т В А

Історія Францисканського Ордену починається з моменту усного затвердження Уставу Папою Інокентієм ІІІ в 1209 р. Письмове затвердження Ордену було здійснено в 1223 р. Папою Гонорієм ІІІ. У рік смерті св. Франциска (1226) спільнота нараховувала вже біля десяти тисяч осіб.

У цей час в Ордені чітко визначились дві течії, котрі по-різному розуміли завіти Франциска, а головне – його ставлення до бідності й суворості виконання Уставу. Внутрішня боротьба цих течій принципово відрізнялася від боротьби за владу й багатство, що панує в цьому світі, бо це була боротьба за досконалу бідність: вбогі ченці увесь час здавалися собі недостатньо бідними.

Після смерті в 1232 р. Йоана Паренті, котрий очолював Орден, генералом Ордену став Ілля Кортонський, учень і співпрацівник Франциска. Він мав великий авторитет серед братів, а його широкі зв'язки дозволили йому значно зміцнити положення францисканської спільноти. Будучи видатним організатором, він створив струнку систему керування Орденом, розділивши його на провінції; організував францисканські школи; розгорнув широке будівництво монастирів і храмів, в тому числі розпочав зведення величної готичної базиліки на честь святого в Ассізі.

У середині ХІІІ століття положення ускладнилось двома обставинами: розповсюдженням серед братів апокаліптичного вчення Йоахима Флорського та їхнім ставленням до науки й освіти. Ці проблеми були вирішені сьомим наступником св. Франциска – св. Бонавентурою, котрого по праву вважають співзасновником Ордену.

У 1260 р. в Нарбоні св. Бонавентура провів свою першу генеральну капітулу, під час якої були прийняті дуже важливі для Ордену рішення, котрі багато в чому наперед визначили його подальший розвиток і отримали назву „Нарбонської конституції”.

По-перше, було засуджено надмірне захоплення бідністю (т.зв. “zelanti”), котра в свідомості деяких почала замінювати всі інші чесноти; по-друге, підтримку отримав розвиток великих монастирських спільнот – “conventum”, що вилучалися з-під влади єпископа, в єпархії котрого вони знаходились. По-третє, підкреслювалась необхідність навчання ченців й організації шкіл і кафедр в університетах. Однак не всі брати поділяли погляди св. Бонавентури, й не всі прийняли „Нарбонську конституцію”. Прагнення до абсолютної бідності незабаром вилилось у рух „спірітуалів”, які в своєму радикалізмі цілковито відійшли від Церкви й були відлучені в 1329 р. Папою Йоаном ХХІІ.

По відношенню до науки й освіти, не дивлячись на досить розповсюджену серед братів думку про досконалу нікчемність навчання у сходженні до святості, св. Бонавентура також зайняв тверду позицію. Він усвідомлював, що навчання необхідне братам, які працюють у різних сферах апостольської діяльності, й таким чином наука зайняла важливу роль в житті францисканця.

Завдяки цьому, в ХІІІ-ХІV століттях Орден дав світові таких учених і мислителів, як: Олександр Гельський, св. Бонавентура, бл. Йоан Дунс Скот, Роберт Гроссетест, Роджер Бекон, Йоан Пеккам, Петро Оліві, Ричард Мільтон, Раймонд Луллій, Уїльям Оккам.

Уже в середині ХІІІ століття францисканці зійшли на кафедри найславетніших університетів. Жоден курс історії філософії чи історії науки не обходився без згадки їхніх імен. Але не можна не відзначити їх впливу й на літературу, передусім на поезію. Св. Франциск сам був поетом, а його „Гімн Сонцю” був першим віршем, написаним італійською мовою. Вірші францисканця Раймонда Луллія дали початок католицькій поезії, а творчість брата Якопоне да Тоді (біля 1230-1306 рр.) стала джерелом творчості великого Данте. Поет, переважно трагічний, брат Якопоне, є автором відомого гімну “Stabat Mater” (російський переклад якого зробив Елліс), котрий з надзвичайною силою передав драму Голгофи.

Ченці-францисканці, виступаючи з кафедр університетів, не забували й про проповіді серед простого люду. Особливе визнання на цій ниві здобули св. Антоній Падуанський (1195-1231 рр.) і св. Бертольд Регенсбурзький (біля 1220-1272рр.), котрі своїми пломеніючими речами збирали тисячі слухачів.

Проповідуючи охрещеним, францисканці йшли й на ті земель, де не чули й не приймали слів Євангелія. Перші місіонери вирушили на подвиг ще за життя св. Франциска в 1217 р. Перші брати, що прибули в Марокко, відкрили довгий список францисканців, які засвідчили про Христа своєю мученицькою смертю. Саме францисканці дали початок мирному хрестовому походові в країни нехристиянських релігій.

На чолі першого посольства, котре Папа Інокентій ІV в 1245 р. відправив у глиб Азії до двору монгольських ханів, стояв один із сподвижників св. Франциска – Джованні Плано Карпіні (1182-1252 рр.). Через вісім років, в 1253 р., до монгольських ханів відправились двоє інших францисканців: Гільйом Рубрук (між 1215 і 1220-1293 рр.) і Бартоломій з Кремони.

У кінці ХІІІ століття францисканці почали проповідувати в Боснії, Сербії, Болгарії, Литві, на Русі, в Криму, Поволжі, на Північному Кавказі й у Закавказзі, в Середній Азії, в Китаї й Тибеті. У цих важких і небезпечних походах багато францисканців скінчили своє життя мучеництвом.

Уже в перші десятиліття існування Ордену в ньому намітились дві течії, пов'язанні з відмінною інтерпретацією духовної спадщини св. Франциска, особливо його Уставу. Течія, під назвою конвентуальна, користувалась папськими привілеями, що пом'якшували вимоги Уставу щодо бідності. Представники обсервантського напрямку прагнули дослівно виконувати Устав і з папських інтерпретацій приймали лише дві: дані Миколою ІІІ в 1279 р. й Климентом V в 1312 р.

Рух обсервантів народився в середині ХІV століття одночасно в Італії, Іспанії, Португалії та Франції як реакція на „гіпертрофований конвентуалізм” і невиконання Уставу. Своєю початковою метою він вважав привести Орден до реформи прикладом більш суворого життя. Рух швидко розвивався: відкривались обсервантські монастирі, котрі згодом об'єдналися в провінції. В 1388 р. в обсервантів з'явився власний настоятель, який отримав статут вікарія Ордену. З того часу обсерванти скликали власні капітули, а в генеральних капітулах Ордену брали участь лише у виняткових випадках (наприклад, в Падуї в 1443 р.).

Папа Євгеній ІV, який з прихильністю ставився до обсервантів, передав їм ряд конвентуальних монастирів, у тому числі Кустодію Святої Землі (в 1434 р.) й монастир на горі Верне (в 1441 р.). В 1446 р. спеціальною буллою „ Ut sancta Ordinis Minorum religio ” він надав обсервантам повну автономію, зберігаючи за генеральними настоятелями Ордену лише почесну першість. При цьому було дозволено вільний перехід конвентуалів до обсервантів й одночасно під загрозою анафеми заборонено перехід обсервантів до конветуалів. У 1447 р., також під загрозою анафеми, Папа наказав обсервантським монастирям в Іспанії, Франції та Німеччині, що залишалися під юрисдикцією конвентуалів, перейти під владу обсервантського вікарія.

Булла викликала відкритий протест конвентуалів, які після смерті Папи Євгенія ІV наполягли на скасуванні заборони переходу до них обсервантів, однак не зуміли добитися в Папи Миколи V повної відміни документу. Його відмінив, бажаючи покласти край конфлікту, Папа Каліст ІІІ у 1456 р., одночасно оголосивши про об'єднання Ордену за принципом компромісу. Однак такий вихід не влаштував жодну зі сторін, і в 1458 р. Папа Пій ІІ поновив дію булли Євгенія ІV.

Обсерванти активно розвивали свою діяльність завдяки прихильності багатьох єпископів та правителів.

Генерал Ордену Егідій Дельфіні (1500-06) зробив ще одну спробу об'єднати Орден шляхом проведення реформи конвентуалів. Його зусилля підтримав Папа Юлій ІІ, однак відкинули обсерванти, які вже не бажали об'єднуватись.

Між конвентуалами та обсервантами продовжувала зростати неприязнь, яка підсилювалась постійними памфлетами з обох сторін, що породжувало явну спокусу для Церкви й усього суспільства. В зв'язку з цим імператор Максиміліан І, а також королі Франції, Англії, Данії, Швеції, Норвегії та Польщі звернулися до Папи з проханням відділити обсервантів в окремий Орден.

У 1517 р. Папа Лев Х скликав так званий capitulum generalissimum за участі представників обох францисканських напрямків та інших менш організованих груп і течій. Результатом капітули стала видана 29 травня 1517 р. Булла „Ite vos”, що підвела риску: Орден був розділений, ревнителі суворого виконання Уставу й досконалої бідності отримали свою організовану структуру, котру очолив власний генерал.

Таким чином, з'явилися Брати Менші Обсерванти й Брати Менші Конвентуальні. Спільна назва францисканців збереглася за обома гілками спершу єдиного Ордену.

Першим генеральним Міністром Братів Менших Конвентуальних після офіційного поділу Францисканського Ордену був обраний у 1517 р. о. Антоній Марчелло – 44-ий наступник св. Франциска. В той час спільнота нараховувала біля 30 тисяч братів, які жили більш ніж у 1200 монастирях і об'єднувались у 34 провінції.

В умовах поділу, що відбувся, з'явилися деякі брати Обсерванти, які висловили необхідність реформи для спрощення структури Ордену й повернення до принципу маленьких домівок і мандрівних проповідей. Цю реформу затвердила Булла „Religionis zelus” Папи Клемента VІІ від дня 3 липня 1528 року, що стало початком виникнення третьої гілки францисканців – Братів Менших Капуцинів.

Не дивлячись на всі ці внутрішні колізії, перед лицем протестантизму, що поглинав Європу, францисканці зберігали вірність Риму й єдиним фронтом з відвагою виступили на захист Католицької Церкви. І, звичайно ж, ця боротьба вела менших братів у темниці, а деколи й на мученицьку смерть. У Англії францисканців четвертували й спалювали на вилах на повільному вогні, в Нідерландах вішали, скрізь висміювали й писали памфлети, але вони не здавались, виступали з кафедр і проповідували на площах міст.

Не менш сумні наслідки мала експансія Ісламу, в результаті котрої було знищено більшість францисканських монастирів у Греції, на Кипрі, в Румунії й Святій Землі.

Разом з тим, з відкриттям Нового Світу перед францисканцями відкрились і нові горизонти місіонерства. Їхні місії розповсюдились по всій Америці, в Мексиці, Перу, Еквадорі, Чилі, Парагваю. Менші брати, як могли, намагались захищати й рятувати місцевих жителів від зажерливості й насильства колонізаторів, будували для них церкви, лікарні й школи. Коли на них виливався гнів індіанців за жорстокість колонізаторів і їх переслідували – вони пробачали, коли їх виганяли – вони повертались, коли їх вели на мученицьку смерть – вони залишали про себе пам'ять, яка давала життя новим поколінням християн. Францисканці були першими дослідниками ацтекських стародавніх пам'яток, а книга Бернардина з Сахагуна „Всезагальна історія про діла Нової Іспанії” стала першою всеохоплюючою енциклопедією цієї стародавньої цивілізації.

Францисканці не залишали місіонерської діяльності й на Сході. Група францисканців почала проповідувати в Японії, а в 1587 р. в Нагасакі всі вони, разом з ченцями інших орденів, прийняли мученицьку смерть. Великого успіху досягла місія на Філіппінах, де францисканці змогли створити колегіуми й лікарні для прокажених.

Наприкінці цієї важкої перехідної епохи на Престол св. апостола Петра зійшов конвентуальний францисканець Фелікс Перетті, котрий прийняв ім'я Сикста V (понтифікат 24.ІV.1585 р. – 27.VІІІ.1590 р.). Це був третій папа із францисканців після Миколи ІV (22.ІІ.1288 р. – 4.ІV.1292), намісника св. Бонавентури в служінні генералом Ордену, й Сикста ІV (9.VІІІ.1471 р. – 12.VІІІ.1484 р.), відомого богослова, автора трактатів про Кров Христа й Непорочне Зачаття.

Суворий аскет, він став не менш суворим правителем, який не на словах, а на ділі почав справжню війну проти злочинності, був незламним й не дивився на обличчя. Сикст V був справжнім державним діячем: займався розвитком промисловості, відкривав шовкові й шерстяні мануфактури, відмінюючи обтяжливі мита і приваблюючи цим купців, сприяв оживленню торгівлі.

Сильно підвищивши податки, він у той же час різко обмежив витрати папського двору, бо й у розкішному палаці він жив як бідний францисканський чернець, а всі засоби направляв на широкомасштабні будівництва й реставраційні роботи. Він провів великий водопровід, названий за його ім'ям „Аква феліче”, звів монументальну споруду на площі св. Петра, розширив Ватиканську бібліотеку, для котрої побудував чудову будівлю, відкрив типографію. У Фермо він заснував університет, а в Римі, будучи ревнивим шанувальником філософії Серафитського Доктора, створив Колегіум св. Бонавентури, призначений для навчання молодих францисканців. Він мріяв перетворити Папську область на ідеальну державу, а Рим – на найпрекрасніше з міст, і цьому була присвячена вся його невтомна діяльність протягом п'яти років понтифікату.

Під кінець ХVІ століття Орден нараховував 25 провінцій і 4 місіонерських вікаріати, біля 1000 монастирів і більш як 20 тисяч братів.

Раціоналізм, який захопив філософію сімнадцятого століття, по всій своїй спрямованості був прямо протилежним францисканській духовності, примату серця над розумом, але, все ж таки, й у цьому сторіччі Орден переживав період свого зросту. Однак уже в ХVІІІ столітті негативні тенденції взяли верх, хоча навіть тоді, не зважаючись на те, що на рівні з раціоналістичною філософією все більшого розповсюдження набував не менш ворожий францисканству епікурейський гедонізм в образі життя, францисканська альтернатива переважною мірою все ж таки не залишалась без своїх прибічників. У цей час Францисканський орден, як і Католицька Церква загалом, розповсюджується по всьому світу, охопивши всі континенти, включаючи Австралію, але здає свої позиції в Європі. В деяких країнах, які ще називалися католицькими, починає проявлятися вороже ставлення до орденів, а зростаючий націоналізм намагається відірвати їх від Риму.

Буржуазна революція у Франції, котрою завершилось ХVІІІ століття, виступила не лише проти несправедливості й жорстокості королівського абсолютизму, але й спробувала втілити в життя антихристиянські принципи, котрі руйнували моральні устої, й тому знову полилась кров сповідників: францисканці, як і ченці інших орденів, своєю мученицькою смертю свідчили про неприйняття безбожного устрою світу. Більш доброзичливим до св. Франциска був романтизм дев'ятнадцятого століття, що зробив його одним зі своїх улюблених героїв, проте бачив у ньому не стільки ченця, скільки поета, борця за соціальну справедливість і героїчну особистість.

У 1662 р. два конвентуальних францисканця: Мастріус і Беллусі, видали „Повний курс філософії у відповідності до вчення Тонкого Доктора” (Corso complet о di folosofia secondo il pensiero del Dottor Sottile). У ХVІІІ столітті формується францисканська історична школа, найбільш відомими представниками котрої були конвентуали Сбаралля й Тебальді.

Кінець ХІХ століття увінчало відкриттям у 1877 р. в Квараккі, неподалік Флоренції, науково-видавничого центру, котрий незабаром перетворився на твердиню францисканської науки. Тут були підготовані й видані багатотомні критичні зібрання творів францисканських авторів, у тому числі відоме „Opera omnia” св. Бонавентури і ранні твори св. Франциска.

У Новий час розширюється місіонерська діяльність Францисканського ордену. Початок францисканській проповіді в Північній Америці дали дев'ять францисканців з Франції, котрі висадились у Канаді в 1615 р. Менші брати проповідували в Канаді, Флориді й Каліфорнії, де пам'ять про них залишилась у назвах міст: Санта Фе – місто святої віри св. Франциска, й, звичайно ж, Сан-Франциско.

Рухаючись на захід, Орден не залишав свої починань і на Сході. В 1633 р. в Китай знову прийшли францисканці, будуючи церкви, засновуючи монастирі, організовуючи сильні парафії. Розпочалась місіонерська діяльність Менших Братів у Африці. Вони оселились у Лівії, Конго, Ефіопії, Анголі, Судані, Гвінеї. Першими священиками, котрі відправили Євхаристію в Австралії, також були францисканці.

Сміливі й безкорисливі служителі Слова, вони, як і раніше, часто гинули мученицькою смертю: від рук монофізитів у Ефіопії чи серед здичавілого населення Албанії, котре колись носило ім'я християн. Першопрохідці, вони збирали цінний етнографічний, історичний та країнознавчий матеріал, як, наприклад, отець Людвіг Геннепен, що першим подав опис Ніагарського водоспаду й верхоріччя Міссісіпі.

У кінці ХVІІ століття ще один францисканець був обраний Папою – конвентуал Антоній Ганданеллі, котрий прийняв ім'я Климента ХІV. Як усі папи-францисканці, в розкішному палаці він залишався бідним братом, провадячи аскетичний спосіб життя.

Неспокійний дух францисканських ченців, які прагнули різноманітних аскетичних подвигів, протягом усієї історії Ордену штовхав їх до роз'єднання й заснування окремих, все більш суворих і аскетичних спільнот. ХІХ століття поклав початок зворотній тенденції – тенденції об'єднання, й у самому кінці століття, в 1897 р., Папа Лев ХІІІ об'єднав всі групи обсервантів (реколітів, алькантаристів, реформатів, обсервантів) в один Орден – Орден Менших Братів. Це об'єднання за ім'ям папи отримало назву – Леоніанська унія.

Виникнення та розвиток францисканської родини братів супроводжувались прийняттям такого ж ідеалу жінками, які теж були охоплені бажанням вести життя «згідно з досконалістю Святого Євангелія», тобто в досконалій бідності, без будь-якої власності та прибутків, в досконалій єдності та сестринській любові в спільноті. Однак, у той час, як брати вели мандрівний стиль життя, сестри залишалися в чернечому затворі (клаузурі), віддаючись молитві та праці.

За прикладом св. Клари, "паростка св. Франциска", виникла і жіноча францисканська спільнота, яка з часом збільшувалась і на сьогоднішній день в своєму складі має багато споглядальних (закритих) монастирів, а також чернечі згромадження, які натхнені капуцинською харизмою й нерідко були засновані братами капуцинами.

Під впливом оновлюючої діяльності Франциска та його Ордену, звичайний християнин, який живе в світі, не тільки навертається та покутує, але також відкривається на життя Євангелією радикальним чином.

Францисканський ідеал, який переживається в світському житті, збирає навколо Франциска, як осіб шляхетного походження, так і простий люд, духовних і світських. Папа, затверджуючи Регулу (Устав) Покутного Ордену канонічно зв'язав ці групи покутників з Братами Меншими, вважаючи Франциска Засновником покутного Ордену. Брати Менші, Конвентуальні та Капуцини, а також інші члени Францисканської родини допомагають і служать Францисканському Ордену Світських.

Усі ці групи ченців та черниць разом зі світськими, що живуть згідно Євангелія, наслідуючи ідеали св. Франциска, і становлять велику францисканську родину.

дивись також: Історія Ордену Братів Менших Капуцинів