Б і о г р а ф і я    с в. Ф р а н ц и с к а     і    с в. К л а р и

Святий Франциск з Ассізі (1182-1226)

Святий Франциск з Ассізі є одним з найвідоміших святих Католицької Церкви. В часи середньовіччя він своїм життям і започаткованим ним францисканським рухом відновив обличчя Церкви. Сьогодні його вшановують не тільки католики, але і християни інших конфесій, а навіть невіруючі.

Франциск народився весною 1182 року в Ассізі (Італія) в заможній родині Петра і Піки Бернардоне. Петро Бернардоне торгував тканинами і, коли народився в нього син, він був далеко від Ассізі у відрядженні. Мати Піка на Хрещенні надала своїй дитині ім'я – Джованні, але коли батько повернувся, він відразу змінив його ім'я на Франциск.

Дитинство Франциска минало безтурботно; він жив у достатку, мав змогу отримати освіту – вчити латинь, музику, поезію. Будучи юнаком Франциск виявляв хист до поезії, яку молоді люди часто читали під час свят у місті. Але батько Франциска не бажав занадто розвивати творчу натуру сина, адже бачив його як свого спадкоємця у родинному бізнесі. Тому Франциск не вчився довго у школах, незабаром він активно і небезуспішно почав співпрацювати з батьком у продажі тканин. Зароблені у батька гроші Франциск пускав на вітер у гульнях, які гучно і з розмахом влаштовував з іншими юнаками. Його батьки на це не реагували занадто ригористично, приписуючи це молодості сина. І, можливо, він би дійсно став заможним купцем, знаним у своєму середовищі й часі, але не знаним подальшій історії, якби не задіяв у його житті сам Бог.

Одного дня, коли Франциск проводив маркетингову кампанію, до магазину увійшов убогий просити милостиню, закликаючи ім'я Христа. Оскільки Франциск так захопився рекламою товару, що не бажав переривати своє заняття, тому прогнав бідняка. Потім, розкаявшись, він вибіг з магазину і помчав чимдуж шукати цього бідного і, знайшовши, дав йому жменю монет. Це був перший переломний момент в житті Франциска Бернардоне.

Другим переломним моментом в його духовному житті стала війна між Ассізі й сусіднім містом Перуджією, в якій Франциск взяв участь. Ця війна закінчилась поразкою Ассізі. Багато чоловіків потрапило у полон, у їх числі був також молодий Франциск. У в'язниці він лице-в-лице зіткнувся з людським стражданням, проте у цих жахливих умовах його віра в Бога стала більш зрілою. З ув'язнення він повернувся хворим, ця хвороба також якимось дивним чином преобразила душу юнака, але не до кінця.

Подією, яка дійсно змінила його життя, стала спроба вирушити у хрестовий похід. Бажаючи здобути славу, Франциск вирішує доєднатись до полководця, який в Апулії збирав добровольців, щоб вирушити до Святої Землі визволяти від невірних Господній Гріб. У дорозі до Апулії, в Сполетто, його огортає така слабкість, що він не може продовжувати подорож. Уночі бачить сон і чує Господній голос: „Франциску, кому бажаєш служити – панові чи слузі?”, - який спонукає його вернутись до Ассізі. Майбутній святий вертається і починає очікувати подальших розпоряджень Ісуса, який йому явився.

Про подальшу внутрішню переміну свідчить те, що Франциска починають притягувати бідні та хворі. За допомогою Божої благодаті він подолав бар'єр своєї огиди по відношенню до прокажених, поцілувавши руку одного хворого. В Римі він обмінявся з одним жебраком одягом і почав просити милостиню. Вся ця дивна поведінка викликала сміх і нерозуміння у його товаришів.

Особливим чином торкнулись Франциска слова Євангелії про блаженство убогих і про роздачу матеріальних благ убогим, щоб мати небесний скарб. Він вже було почав роздавати речі з дому, але зупинив його розсерджений батько й узяв Франциска під домашній арешт, з-під якого його випустила мати.

Франциск у цьому часі шукає тиші й медитації, мандруючи околицями Ассізі. Він часто відвідував один маленький храм святого Даміана, неподалік міста. Одного разу з хреста, який висів у цій церкві, він почув Божий голос: „Йди і відбудуй мою Церкву”. Ці слова Франциск зрозумів дослівно і, продавши дещо сукна, приніс священику гроші на відбудову церкви. Це викликало великий гнів батька і привело до того, що Франциск перед єпископом і всіма мешканцями Ассізі відмовився від батьківської спадщини. З того часу він починає жити як жебрак, відбудовуючи власними руками храми в околицях Ассізі. Ідеалом святого Франциска стало радикальне євангельське життя у наслідуванні покірного і убого Христа.

Незабаром до нього приєднуються його перші товариші – Бернард з Квітавал'є, Петро Каттані, а трохи згодом Егідій і Филип Лонго, які бажали розділити з ним євангельський скарб. Умовою, щоб приєднатись до Франциска було дослівне виконання Євангелія про роздачу своїх матеріальних благ убогим.

Перші брати святого Франциска вдягались у мішковину, оперезані мотузкою, і намагались радикально втілювати в своє життя слова Євангелії. Святий Дух спонукав їх не тільки самим вести покутне життя, але і проголошувати навернення всім людям, тому святий Франциск розіслав своїх братів по двоє, щоб як апостоли йшли і проголошували Євангеліє людям.

Святий Франциск не бажав діяти без церковного дозволу, тому в 1210 році разом з братами прийшов у Рим до папи Інокентія III і отримав від нього усне затвердження Уставу, який складався з різних віршів Євангелії. В той же час Франциск отримав дияконське рукоположення.

Після цієї події до Франциска приєднується багато молодих людей, які бажають розділити його ідеали. Таким чином утворюється в Церкві новий орден, який згодом буде названий Орденом Братів Менших, який папа Гонорій III письмово затвердить 29 листопада 1223 року.

Ідеалами святого Франциска захопилася також молода вісімнадцятирічна дівчина з заможної ассізької родини – Клара Фавароне. Вона втікає з дому і в ніч з 18 на 19 березня 1212 року у храмі Матері Божої Ангельської в Порц'юнкулі Франциск постриг її в монахині. Таким чином був заснований другий францисканський орден – Убогих Дам (кларисок), які вели закрите життя у монастирі при храмі Сан Даміано.

Стиль життя і проповіді Франциска і його братів викликали справжній рух духовного відродження в Церкві. Також багато мирян бажало почати покутне життя. Тому для них святий Франциск заснував так званий третій францисканський орден мирян, які могли наслідувати убого і покірного Ісуса Христа, залишаючись в родині.

Найважливіший ідеал францисканців – це жити Євангелієм Ісуса Христа. Це прагнення постійно супроводжувало святого Франциска. Щоб краще усвідомити собі й іншим покору і смирення Ісуса Франциск на Різдво 1223 року зорганізував у Греччіо живий вертеп. Цей звичай закоренився у всій християнській Церкві й триває аж по сьогоднішній день.

Святого Франциска і його братів постійно оживляв місійний дух. Сам Франциск декілька разі безуспішно намагався прибути на Ближній Схід, щоб не мечем, але словом Євангелії запровадити справжній мир. Лише один раз, у 1219 році, йому вдалось приплисти до Єгипту, де він після невдалого штурму хрестоносців мав нагоду розмовляти з самим султаном, якого вразила палка віра святого.

Святий Франциск шукав можливості віддати життя за Євангеліє і вважав за привілей мученицьку смерть, тому він зрадів великою радістю, коли почув, що Бог дарував його братам, які вирушили на місію в Марокко, пролити кров за Христа. Його біографи пишуть, що тоді Франциск викрикнув такі слова: „Ось тепер я маю справжніх братів!”

Господь подарував святому Франциску інше мучеництво. Під кінець життя його почали переслідувати хвороби, він майже осліп. Крім того на горі Верні, яку йому подарував граф Орландо, 14 вересня 1224 року під час сорокаденного посту Франциск містичним способом отримує стигмати, тобто Ісусові рани, які постійно кривавлять і приносять великий біль. До зовнішніх страждань додаються внутрішні переживання за майбутнє ордену, який у цей час значно розрісся і внаслідок цього почав втрачати первісний запал.

У жовтні 1926 року Франциск відходить з цього світу отримати небесну нагороду. Передчуваючи свою смерть, він просить привести його до Порц'юнкули і там, попрощавшись зі своїми братами, лежачи без одягу на землі, віддає Богові свого духа. Спочатку його було поховано у храмі святого Юрія в Ассізі.

За заступництвом святого після його смерті почало діятись багато чудес. Вже через два роки по смерті Франциска папа Григорій IX оголошує його святим 16 липня 1928 року. 25 травня 1930 реліквії святого були перенесені до базиліки, побудованої на його честь в Ассізі, де він покоїться й понині.

Святий Франциск є покровителем Італії та екології. В Ассізі за ініціативи папи Йона Павла II проводяться дні молитов за мир за участі представників різних релігій.

Свята Клара з Ассізі (1194-1253)

Клара народилася у 1194 році в Ассізі в аристократичній родині Фавароне і Ортоляни Оффредуччіо. Її мати під час чування в катедрі Сан Руфіно почула голос, який пророчо звістив їй народження дівчинки: „Не бійся, жінко, ти щасливо народиш ясне світло, яке освітить світ”. З цього приводу дівчинка після свого народження отримала ім'я Клара, що в перекладі означає „ясна.” У цій же катедрі вона була охрещена.

Можна без сумніву ствердити, що значну долю у християнське виховання Клари внесла її мати, жінка великої християнської духовності, якій ще перед хрестоносцями поталанило побувати у Святій Землі. Іншою людиною, яка зробила значний внесок у християнське виховання дівчини та посприяла прийняттю рішенню залишити цей світ і присвятити себе молитовному життю, був святий Франциск, який своїм прикладом абсолютної відмови від земних багатств та своїми проповідями сильно впливав на своїм співгромадян.

У ніч після Вербної Неділі, 18 березня 1212 року Клара у супроводі Пацифіки з Гуельфуччіо таємно втікає до Порц'юнкули, де її очікував Франциск і його брати. Там Франциск вдягнув її у францисканську рясу, і виконав постриг, посвячуючи її для покутного життя. Після цього Франциск запровадив її до монахинь бенедиктинок Сан Пауло у Бастії Умбра. Саме до цього монастиря батько Клари приходив силою повернути доньку додому.

За радою Франциска Клара сховалася до церковки Сан Даміано, яка стала Домом-матір'ю всіх її співсестер, які напочатку звалися „Убогими Дамами з Сан Даміано ”, а після смерті Клари „кларисками”. Тут вона прожила сорок два роки, майже постійно хвора, ініціюючи чернече життя для багатьох своїх подруг і родичів, у тому числі своєї матері Ортоляни і сестер Агнесси і Беатріче.

У 1215 Франциск призначив Клару абаткою і уклав перший устав для Ордену, який розповсюдиться по всьому світі. Велика особистість Клари не минула уваги прелатів Церкви. Папський легат кардинал Уголіно сформулював перший устав для наступних монастирів, а згодом надав привілей убогості, завдяки якому Клара мала можливість позбавитись будь-якої форми власності. Сталість її характеру, солодкість її душі, спосіб керування спільнотою з величезною любов'ю і розвагою викликали пошану у Пап, які шукали нагод, щоб з нею зустрітись.

Після смерті Франциска до Клари стали надходити звістки про те, що деякі монастирі сестер почали приймати на власність землю і ренти. Це засмучувало і викликало неспокій у Клари, яка хоча і хвора, завжди бажала зберегти максимальну убогість свого монастиря, укладаючи Устав, схожий на Устав Братів Менших, який у 1252 затвердить кардинал Раінальдо (згодом Папа Олександр IV) і який підтвердить своїм благословенням Папа Інокентій IV безпосередньо перед своєю смертю. Кардинал Раінальдо сам особисто приніс папську буллу затвердження Уставу. На наступний день, 11 серпня 1253 року, Клара померла. Похорон правив сам Папа, який під час молитви не захотів брати тексти про померлих, лише урочисті тексти про дів.

Її тіло було поховано у храмі Сан Джорджіо (святого Юрія), і згодом перенесено до храму, який отримав її ім'я.

Постійним наміром Папи Інокентія IV було оголосити її святою швидко після її смерті. Проте це стало можливим лише восени 1255 року після влаштування всіх формальностей. Святою її оголосив Папа Олександр IV.