П О Ч А Т О К    Ч И Н У    П О К А Я Н Н Я

  Під впливом особливої діяльності Франциска та його Ордену, звичайний християнин, котрий живе у світі, не тільки навертається та кається (ordo paenitentium), але також відкривається на життя, наслідуючи Євангеліє радикальним чином. Францисканський ідеал, який втілюється в світське життя, збирає навколо Франциска як особи благородного походження, так і простий люд, як духовних так і світських. Святіші Отці, які затверджували їхній Устав, також канонічно пов'язують ці групи людей, що жили в покаянні з братами меншими, підтверджуючи, що Франциск став Засновником покаянного Ордену.

Наскільки Франциск являється Засновником Ордену Покаяння Початок третього францисканського ордену, як він всюди називається, до сьогоднішнього дня залишається об'єктом досліджень. Докір становила теза, яка наприкінці минулого століття була підтримана К. Мюллером та П. Мандонетаз, яка говорить про початкову групу покутників – тих, що каялись, що вони збирались навколо Франциска, з якої пізніше всупереч волі Засновника, ніби відділилися брати менші та вбогі діви, щоб вести регулярне чернече життя.

Актуальний стан досліджень відомих джерел дозволяє зробити наступні висновки. Групи людей, що жили покаянним життям як явище існували набагато раніше, і не тільки як результат покаянної дисципліни Церкви, але також як спільне зобов'язання до євангельської досконалості. Наприкінці ХІІ ст. на церковному форумі до Ордену кліриків (ordo clericorum) та до ордену ченців (ordo moachorum) додається орден покутників (ordo paenitentium). Франциск та його перші брати дійсно, поки не отримали папське затвердження свого Уставу, називали себе „покутниками з Асізі” .

Деякі з цих груп підпорядковувались керівництву якогось монастиря або долучались до нових чернечих інститутів, таких, наприклад, як: премострати (premostratensi) або гуміліати (humiliaci), створюючи так званий „третій орден” світських осіб, котрі живуть в подружжі або в чистоті.

Зобов'язання щодо навернення несло з собою ряд відречень, та зовнішньо виражалося в покаянному хабіті (одежі), а також в більшій, порівняно зі звичайними християнами, дисципліні, як наприклад, в постах та частішому прийнятті святих таїнств.

Під час понтифікату Інокентія ІІІ, а ще більше за часів Гонорія ІІІ, передусім з ініціативи кардинала Гуголіна, можна побачити турботу Святої Столиці про надання покаянному руху більшого змісту та більш окресленої правоздатності, одночасно піклуючись про те, щоб застерегти цей рух від народження єресей. Насправді цей рух під впливом оновлюючої діяльності св. Франциска та його ордену, приймав характер нового явища.

Світський християнин, мешканець італійських громад, прямував до більш радикального християнського життя. І саме ця риса відрізняє спільноти францисканського характеру від спільнот, які існували до цього часу, включно зі спільнотами гуміліатів.

Звісно, до 1289 року, в якому з'явилася булла Миколая IV, не можемо стверджувати канонічне визнання св. Франциска Засновником покаянного чину. Але вже в 1238 році Григорій ІХ, пишучи до св. Агнеси Чеської, згадує про три ордени, засновані св. Франциском: „орден братів менших, клаузурових (відокремлених від світу) сестер та „покутників”. Це свідоцтво тим більш цінне, що походить від того, хто відігравав головну роль, як кардинал протектор, в керуванні францисканськими інститутами. Бібліографічні джерела достатньо виразно уточнюють, яким чином св. Франциск приймав участь в цьому пробудженні ідеалу істинної світської святості. В 1228 році Тома з Челяно писав (в Життєписі Vita I): „багато залишили турботи цього світу та під впливом життя та навчання святого отця Франциска отримали пізнання себе та забажали любові та честі для Творця. Багато з людей, благородні та плебеї, духовні та світські, які порушені були Божим натхненням, почали гуртуватися біля св. Франциска, бажаючи назавжди боротися під його головуванням та керівництвом. Божий Святий, повний небесної благодаті, як ріка, зрошував їх усіх дощем харизматів (особливих дарів для служіння Церкві), а ниву їхніх сердець оздоблював квітами чеснот. Ось винятковий вчитель!”.

За його покликом відновлюється Христова Церква обох статей і переможно йдуть три війська, прямуючи до спасіння, згідно з його взірцем, Уставом та навчанням. Всім передав норму життя та вказав шлях до спасіння, відповідний для кожного стану” (1 Cel 37). Біограф посилається тут на ефекти першого проповідування Франциска в різних містечках центральної Італії, після затвердження його способу життя Інокентієм ІІІ. Більш виразним є свідоцтво, що переказало Звіт Трьох Товаришів, які уточнюють, що мова йде про „жонатих чоловіків та заміжніх жінок, які, не маючи можливості розірвати подружній зв'язок, віддавались у своїх власних домах більшому покаянню згідно зі спасенними вказівками братів”, а також додають, що „новий покаянний орден був в свій час затверджений найвищим пастирем”. Не бракує також прикладів конкретних осіб, які, йдучи за порадами братів менших, прийняли суворий стиль християнського життя, не покидаючи власні родини.

Найбільш дивуючим був випадок міста Греціо, мешканці якого так міцно пройнялися францисканським духом, що поряд з вбогим помешканням братів менших створили спільноту молитви та євангельської ревності. Квітки описують ентузіазм, з яким всі мешканці Каннара, як чоловіки, так і жінки, яких торкнулися слова Франциска, виразили готовність піти за ним та залишити свої домівки. Святий мусив стримувати їх ентузіазм кажучи: „Не поспішайте, не відходьте; і скажу вам, що маєте робити для спасіння ваших душ” . З біографічних свідоцтв бачимо, що Франциск не тільки мав рішучий вплив на оживлення покаянного руху в ХІІІ ст., але також окреслив його певними законними нормами та скерував його як спосіб євангельського життя для мирян. Можливо праві ті, які, як наприклад, К. Ессер, бачать в Листі до вірних, дату написання якого Франциском не так легко встановити, пам'ятку скеровану до братів та сестер покутників. Якби так було, ми мали б найкраще свідоцтво того, що Святий мав свідомість, що є Засновником цього чину.

"Memoriale" 1221-1228 рр.

Ми переконались, що через двадцять років після смерті св. Франциска, посеред братів менших існувала впевненість, що норми життя, які Засновник дав братам покутникам, були затверджені Апостольською Столицею. Не знаємо, про які документи Гонорія ІІІ, Григорія ІХ та Інокентія IV вони мали на увазі. Перша офіційна згадка про покутуючих братів як про організовану корпорацію, знаходиться в буллі Гонорія ІІІ, скерованій до єпископа Ріміні (16 грудня 1221 р.), в якій Папа наказує йому прийняти їх під опіку перед світськими владами, що намагаються зобов'язати їх присягою носити зброю з метою захисту міста. З інших булл, скерованих до італійських єпископів з 1225 по 1234 рік, спостерігаємо велике поширення цього організованого покаянного руху за досить короткий час.

Перша редакція Memoriale propositi припадає на 1221 рік, який власне і вважається першим Уставом покаянного чину в францисканському дусі (натхнення). Його автором вважається Гуголін. Багато елементів цього тексту, що прирівнюється до закону, були зачерпнуті з Пропозицій гуміліатів, затверджених у 1201 році Інокентієм ІІІ.

Текст цього документу ми знаємо тільки з його ревізії в 1228 році. Він містить докладні приписи, що стосуються простоти та суворості вбрання. Забороняє приймати участь у світських трапезах, видовищах і танцях, а також організовувати урочистості та розваги. Обмежує споживання м'яса до трьох днів в тижні. Зобов'язує постити в усі п'ятниці року, а від урочистості Всіх Святих до Пасхи також і в середи, окрім цього до постів, які загально прийняті Церквою додається сорокаденний піст св. Мартіна.

Духовні мають відмовляти Часослів; всі інші дванадцять Отче наш у matutinum (matutinum – відповідає сучасній Годині Читань), по сім разів в кожну іншу годину, під час Великого Посту вони повинні приймати участь у молитві matutinum в церкві. Мають приймате Святе Причастя тричі на рік: в Різдво Господнє, в Пасху та на Зіслання Святого Духа. Будуть сумлінно платити десятину. Їм не дозволялося носити зброю, а також вживати її проти будь-кого. Мають стриматись від принесення урочистих присяг, окрім випадку, якщо це послужить миру, вірі, захисту перед обмовою або для свідчення. Будуть уникати також принесення особистих присяг.

Кожний має дбати про те, щоб його родина зберігала християнське життя. Раз на місяць всі ті, що мешкають в одній місцевості, мають приймати участь у спільній Божій Службі. Якщо це можливо, один з ченців промовить до них кілька слів. На цій зустрічі кожний принесе щомісячну пожертву, а отримані таким чином гроші будуть розподілені між братами, які знаходяться в потребі, та хворими, а також між вбогими у цій місцевості. Міністр, тобто відповідальний за цю групу, принаймні раз на тиждень відвідає, особисто чи через свого представника, хворих братів. Всі зобов'язані приймати участь у похованні померлих братів та виконанні в їхньому наміренні окреслених молитовних обов'язків (так звані suffragia). Мали обов'язок скласти заповіт через три місяці після принесення обітів. Для уникнення суперечок непорозуміння потрібно вирішувати в дусі братерства.

Місцеві міністри мають обов'язок представляти візитатору (відвідуючому) публічні помилки братів, щоб ті могли їх виправити або, якщо це буде необхідне, видалити зі спільноти. Кожний має право сповідатися раз на місяць. Заслуговують уваги запобіжні засоби, дотримання яких було вимогою до прийняття кандидата.

Ось вони:
спочатку кандидат має розплатится з усіма боргами чи також не відданими десятинами, примиритися з особистими ворогами, не мати жодної підстави до підозри в єресі, жінка не може бути прийнята без дозволу чоловіка.

Після річного випробування, кандидат, якщо буде визнаний достойним, приносить свої обіти – promissio (обітницю) – на все життя. Потрібно скласти публічний документ про принесення цієї обітниці, пам'ятаючи про те, що ніхто не може залишити цю братерську спільноту, крім випадку, коли приймає чернечий стан життя. Той, хто не виправляється, має бути видалений зі спільноти. Варто звернути увагу на велику еластичність, коли мова йде про застосування приписів, у залежності від конкретної ситуації кожного брата, незалежно від влади надання диспензи (звільнення від якогось правила) деяким братам, яку мав міністр, якщо на це з ' являлися вагомі причини. Здається, що під час служіння генерала Йоана Паренті (1227-1232), брати менші активно займалися керуванням братерськими спільнотами покутників. Натомість брат Ілля (1232-1239) завжди виступав проти будь-якій відповідальності щодо цього. Така поведінка зберігалася в цій справі, як здається, аж до часів, коли генералом став Йоан з Парми (1247-1257).

Він отримав від Інокентія IV буллу від дня 13 червня 1247 р., яка пропонувала францисканським провінціальним міністрам Італії та Сицилії регулярне відвідування братів покутників. Однак в наступному році покутники Ломбардії були віддані під юрисдикцію єпископів. Так само в 1251 році Святіший Отець підпорядкував єпископам покутників з Флоренції. Св. Бонавентура рішуче противився будь-якому зобов'язанню братів менших перед покутним орденом. Твір, який був написаний у той час, коли він був генералом ордену, але який, здається, не можна приписати його авторству, містить дванадцять доказів, які обґрунтовують офіційне ставлення першого ордену.

Першим доказом є те, що орден втратив би свою свободу дій, також був би замішаний в численні конфлікти зі світськими вірними, а також світською владою з причини привілеїв та звільнень, які отримували покутники. Наприкінці 1284 року відносини між братами меншими та чином покутників знову почали зближуватись. В цьому році з'являється брат Кароль з Флоренції як „апостольський відвідувач” братів покутників.

Устав Миколая IV (1289)

Здається, що деякі окремі братерські спільноти поступово налагоджували між собою більш тісні зв'язки. За часів св. Бонавентури вони вже були організовані в провінції під керівництвом провінціальних міністрів. В Північній Італії збирались генеральні капітули. Братерські спільноти розповсюдились не тільки в Італії, але й по всій Європі, як це можна зрозуміти з адресатів папських документів.

В 1284 році відвідувач Кароль з Флоренції склав Устав, який Папа Миколай IV, францисканець, буллою від дня 18 серпня 1289 року, дав всім братам та сестрам покутникам „теперішнім та майбутнім”. Ця булла визнала св. Франциска „засновником покутного чину”. Булла залишила майже без змін текст „ memoriale ” з 1228 р., представляючи його тільки в більш упорядкованій формі. Папа наказав додати до Уставу Кароля постанову, щоб в майбутньому „відвідувачами та інформаторами” покутного ордену завжди були брати менші. Таким власне чином Орден Покаяння залишився під керівництвом першого Ордену.

Інша булла Миколая IV від 1290 року зобов'язала всіх членів покаянного ордену, розсіяних по всьому світі, приймати братів менших як відвідувачів та прокураторів. Доказом цього є факт, що св. Франциск був його Засновником. Тим Уставом, який на початку викликав багато суперечок, Орден Покаяння буде керуватися до часів Папи Леона ХІІІ. Здається, що це надання францисканського характеру групам покутників, підштовхнуло домініканців до створення груп, які залишаться в духовній єдності з ними. З ініціативи генерального міністра, Муніо з Замора, був сформований покаянний чин св. Домініка. Ця назва вперше з'являється в буллі Гонорія IV від 1286 року.